Небес високих дивна далечінь
Розів’ється. Пахучими дощами,
синами свіжості, здоровкається з нами.
Громами усміхається, батожить
довжезними хвостами блискавиць.
А потім - тиша.
На траву умиту й чисту
лягаю я, сорочку намочить,
щоб чули плечі обійми тремтливі,
землі тої, що носить рідні ниви,
що хліб рождає, що в належний час
мене прийме навіки в
(
Read more... )